Український військовий Роман Монгольд повернувся додому після 177 днів перебування у повному оточенні. Боєць із Трускавця виживав серед руїн вовчанського заводу на Харківщині. Цю історію стійкості опублікувало видання The Washington Post. Майже шість місяців чоловік перебував у справжньому пеклі.
Його рятував голос дружини Галини. Він чув її через рацію.
Роман опинився у пастці в березні 2025 року. Разом із побратимами він тримав оборону на території зруйнованого промислового комплексу. Позиції ЗСУ та ворога розділяли лише стіни. Постачання їжі та води здійснювали виключно дрони. Кожен такий виліт був смертельно небезпечним.
Бої точилися за кожен метр бетону. Військові виживали під постійними ударами артилерії та ворожих безпілотників.
Трагедії на території заводу
Спершу боєць тримав позицію у напівзруйнованій квартирі з товаришем Жорою. Після влучання дрона підлога обвалилася. Чоловіки прорубували виходи у стінах, щоб вибратися з руїн. Жора загинув пізніше. Роман залишився з іншими побратимами – Пчолою, Яромою та Медиком.
Смерть ходила поруч щодня. Один військовий втратив ногу під час спроби відходу. Ярома загинув від ворожої черги, коли намагався покликати на допомогу. Пчолу спочатку вважали загиблим під завалами. Згодом з’ясувалося, що він вибрався, але підірвався на міні.
Тіла полеглих лежали поруч із живими. Це був суцільний кошмар.
Сам Роман дістав численні поранення. У нього були зламані пальці, вибите плече та регулярні контузії. Він визнає, що ліквідував багатьох окупантів під час штурмів. Росіяни були настільки близько, що воїни перегукувалися з ними крізь розломи у бетоні. Захисник відчував важку провину за пережите.
Найстрашнішим випробуванням стала втрата побратима Андрія. Він прийшов на допомогу в липні.
Андрій отримав важке поранення коліна під час збору скидів. Переправити його через річку Вовча було неможливо через зруйновані мости. Роман самотужки обробляв гнійну раду товариша. Він ділив із ним останню воду. Наприкінці серпня 28-річний Андрій помер на руках у Романа.
Зв’язок крізь лінію фронту
Сили жити давали щотижневі повідомлення від дружини. Командир передавав записи Галини через рацію по неділях. Вона розповідала про дітей, домашнього пса та затишок у Трускавці. Жінка не знала всього жаху ситуації. Роман приховував свій страх у відповідях.
«Ми тебе дуже чекаємо», – казала вона.
Поки Роман боровся за життя, родина отримала офіційне сповіщення. На початку серпня його визнали зниклим безвісти. Сестрі захисника вручили відповідний лист двоє чоловіків у формі. Рідні не знали, чи побачать його знову. Проте воїн згодом зміг встановити контакт із підрозділом.
На 177-й день надійшов довгоочікуваний наказ. Треба було прориватися.
Шлях додому через мінні поля
Прорив розпочався о 4:30 ранку. Роман одягнув шолом загиблого Андрія і вибіг із заводу. Оператор українського дрона коригував кожен його крок через рацію. Потрібно було пройти заміновані ділянки. Це був шлях в один бік.
Біля річки зброя зачепилася за каміння. Військовий був змушений залишити гвинтівку, щоб врятуватися. Ворожа артилерія одразу почала обстріл переправи. Роман добіг до покинутої хати. Там він чекав на евакуаційну групу.
Він просив передати дружині прощальні слова. Але йому пощастило вижити. Після шпиталю у Харкові батько нарешті обійняв доньку Валерію та сина Артура.
Шолом Андрія тепер стоїть на полиці у Трускавці. Роман не зміг віддати його родині загиблого. Він вважає цей предмет своєю пам’яттю. Захисник знає, що згодом знову повернеться на передову.
Ця історія демонструє межу людських можливостей. Українські воїни стоять до кінця.
Залишити коментар