Для багатьох колишніх військових найстрашнішим випробуванням стає самотність. Після повернення додому спогади затягують у чорні закамарки свідомості. Ветеранам, як і маленьким дітям, буває надзвичайно складно переключитися. Залишати людину наодинці з цим не можна. Держава повинна створювати умови для реабілітації кожного бійця без винятку. Комусь повернути спокій допомагає спорт. Іншим підійде малювання чи ліплення з глини. Навіть розфарбовування картин за номерами рятує від деструктивних думок. Суспільству варто навчитися помічати проблеми тих, хто захищав його мирне життя.
На жаль, цивільні дедалі частіше демонструють байдужість і навіть засудження до колишніх фронтовиків. Замість підтримки захисники іноді чують образливі жарти. Фрази на кшталт «ти якийсь контужений» сильно ранять. Люди просто не розуміють специфіки психологічних травм. Поранення бувають не лише видимими, а й прихованими. Щоб змінити ситуацію, батькам необхідно змалку розмовляти з дітьми. Потрібно детально пояснювати їм суть ампутацій та ПТСР. Школа може упустити цей виховний момент. Важливо донести, що ветерани втратили частину себе заради загального порятунку.
Найстрашніше після війни для ветеранів — це самотність. Дуже багато хлопців повертаються іншими. Це є наслідком того, що вони пережили за кожного, хто залишився тут. Тож ненормально, коли суспільство цього не хоче бачити, коли замість підтримки ветерани дедалі частіше зустрічають байдужість і навіть осуд.
Особливо гостро проблему невидимих ран відчувають бійці з цілими кінцівками. Суспільство часто ігнорує їхні потреби через відсутність явних ушкоджень. У бік таких воїнів нерідко кидають закиди про їхній статус. Назарові Бермесу із села Лішня, що на Дрогобиччині, пощастило вижити. Проте контузії сильно змінили його внутрішній світ. Чоловікові жодного разу не дзвонили з державних реабілітаційних установ. Йому довелося самостійно шукати шляхи для порятунку душі. Зовні ветеран залишається дуже привітним і товариським. Він швидко знаходить спільну мову з іншими.
Проте мало хто здогадується, який глибокий слід залишила передова. Чоловік відчуває страх перед власними непередбачуваними реакціями. Психіка після фронту починає працювати зовсім по-іншому. Спалахи емоцій виникають миттєво через будь-яку дрібницю. Тригером може стати неправильний погляд чи необережне слово. У колишніх військових зазвичай загострене почуття справедливості. Конфлікти з ними можуть призвести до вкрай важких наслідків. Цивільним варто бути максимально обережними та тактовними. Кількість травмованих людей у нашому суспільстві лише зростатиме.
Родини військових першими приймають емоційні удари
Весь важкий шлях воїна разом із ним проходять близькі. Найбільший життєвий тягар після повернення чоловіків несуть родини. Дружини та діти спочатку живуть у постійному страху. Вони несамовито моляться і чекають звісток за відсутності зв’язку. Згодом вони змушені розгрібати складні психологічні наслідки. Вдома починається новий виснажливий етап адаптації до іншої людини. Назар переконаний, що всім захисникам варто зводити пам’ятники. Проте монументи для їхніх рідних мають бути вдесятеро вищими.
Сам ветеран після демобілізації довгий час боровся з безсонням. Перші місяці він спав виключно на підлозі. Чоловік боявся під час нічних жахіть випадково травмувати дружину. Йому постійно здавалося, що потрібно тримати оборону в бліндажі. Іноді Назар не міг заснути кілька діб поспіль. Це тотально виснажувало весь його організм. Лікарські препарати в таких ситуаціях виявлялися неефективними. Через безсоння багато хлопців починають зловживати небезпечними медикаментами. Необізнані люди схильні лише засуджувати таку поведінку.
Окрім порушень сну, ветерана переслідують важкі фантомні видіння. Вони схожі на болі людей із втраченими кінцівками. Чоловік раптово прокидається від жахливих картин. Йому ввижається власне тіло, повністю прошите ворожими кулями. Назар навіть фізично відчуває у ліжку витікання крові. У паніці він починає гарячково шукати медичний турнікет. Похід до звичайного кінотеатру теж залишається під забороною. Гучні звуки миттєво повертають свідомість у бойові умови. Навіть дзижчання бджоли викликає гостре відчуття смертельної небезпеки.
У людей з ампутаціями бувають фантомні болі у втрачених кінцівок. А в мене навпаки — фантомні видіння. Можу прокинутися і бачити, що замість ноги на ліжку калюжа крові. Або що тіло прошите кулями. Навіть відчуваю, як витікає кров. Починаю шукати турнікет у ліжку…
Рятуватися від важких спогадів чоловікові допомагає природа. Коли думки блукають темними лабіринтами, він іде до лісу. Звичайний дощ за вікном часто стає сильним тригером. На Дрогобиччині та у Львові Назара знають як талановитого митця. Він є визнаним майстром по дереву, різьбярем та іконописцем. До повномасштабного вторгнення чоловік працював майстром у Львівській академії мистецтв. Нещодавно він зміг повернутися туди вже на викладацьку ставку. Назар раніше навчався там в аспірантурі.
Для ветерана викладацька діяльність стала ідеальною терапією. Він їде на роботу з величезним задоволенням і натхненням. Живе спілкування зі студентами необхідне йому як повітря. Після занять викладач обов’язково залишає час для неформальних розмов. Вони разом п’ють каву та обговорюють різні теми. Також Назар залучений до спортивних заходів у регіоні. На запрошення керівника СДЮШОР «Медик» Павла Поповича він нагороджує призерів велоперегонів. Творчість теж допомагає інтегруватися у мирне життя.
Фронтові спогади, перші втрати та порятунок від обстрілів
Рішення піти на фронт Назар ухвалив одразу. Він став добровольцем у перші дні великої війни. Дружина не зраділа вибору, але зупинити чоловіка не змогла. Наступного дня після розмови з рідними прийшла повістка. Через величезні черги Назарові довелося кілька днів оббивати пороги військкомату. Згодом він приєднався до 67-го окремого батальйону ТРО. Вже на Великдень підрозділ дрогобицьких тероборонівців вирушив у зону бойових дій. Спочатку служба проходила відносно спокійно.
Позиції ворога бійці спостерігали через річку Сіверський Донець. Серйозних вогневих зіткнень у перші місяці не відбувалося. Проте вже за місяць батальйон зазнав перших втрат. Смерть побратимів стала страшним потрясінням для всього особового складу. Першим на передовій загинув військовослужбовець Петро Тарапацький. Другою жертвою став зовсім молодий Андрій Кушнір. Юнакові з Нового Кропивника Східницької громади був лише 21 рік. Хлопець палко мріяв про власний мотоцикл і швидке закінчення війни.
Назар із великою теплотою згадує свого авторитетного командира Сергія Зозулю. Колишній вихованець дрогобицької велошколи «Медик» виявився справедливим лідером. Він особисто ходив у розвідку та вивчав ворожі позиції. Командир вимагав від підлеглих суворої дисципліни задля збереження життів. Під час потужних артилерійських обстрілів Сергій Зозуля двічі врятував Назара. Після року служби на передовій боєць дістав контузії. Далі почалася череда шпиталів через проблеми з хребтом і серцем. ВЛК ухвалила рішення про звільнення.
Нам пощастило з нашим командиром Сергієм Зозулею. Він із Дрогобича, колишній вихованець велошколи “Медик”. Авторитетний, справедливий командир. Одразу сказав хлопцям: будете мене слухати — будете живі. Він сам ходив у ліс, розвідував територію, уважно вивчав позиції. Двічі під час артилерійських обстрілів він фактично врятував мені життя
Творчістю Назар займався навіть під час перебування в окопах. Він використовував вільні хвилини для написання релігійних образів. Це допомагало йому хоч надійно відволікатися від суворих бойових реалій. Нещодавно в Молодіжному центрі Дрогобича відкрилася його перша персональна виставка. Ініціатором заходу став голова братства Дрогобицької станиці ОУН Тарас Метик. Цей чоловік щотижня за будь-якої комети їздить храмами з вишитими іконами. Так він збирає фінансову допомогу для потреб української армії.
Назар не сподівався на велику увагу до своєї творчості. Проте виставка зібрала величезну кількість друзів, побратимів та волонтерів. Під час заходу вдалося акумулювати 91 тисячу гривень на потреби ЗСУ. Така потужна солідарність надихнула майстра на нові художні проєкти. Зараз автор активно працює над реалізацією свіжої таємничої ідеї. Про подробиці задуму ветеран поки що воліє детально не розповідати. Він обіцяє презентувати результати роботи пізніше, коли задум набуде реальних обрисів.
Дитячі обійми як найкраща терапія для поранених воїнів
Важливою частиною життя митця стала участь у благодійній спільноті. Проєкт «Волонтерики Коло Доброти» є унікальною ініціативою для Дрогобиччини. Його створила місцева активістка Іванна Балко задля підтримки військових. У цій організації діти допомагають пораненим захисникам проходити психологічну реабілітацію. Чисті дитячі душі повертають бійцям віру у власні сили. Вони щиро обіймають ветеранів без жодного остраху чи упереджень. Поранені воїни миттєво відчувають себе повноцінними членами суспільства.
Для багатьох колишніх фронтовиків ця спільнота перетворилася на справжню родину. Зустрічей із малечею військові завжди чекають із величезним нетерпінням. Щонеділі учасники проєкту прокидаються ще до сходу сонця. Вони вирушають із благодійними візитами до навколишніх сільських парафій. Місцеві мешканці тепло зустрічають волонтерів біля своїх релігійних споруд. На такі емоційні заходи приходять цивільні та ветерани на кріслах колісних. Люди щиро дякують захисникам за їхній подвиг.
Під час виступів дитячий спів розчулює навіть наймужніших чоловіків. Виконання пісні про маму традиційно викликає сльози в усіх присутніх. Назар згадує пораненого добровольця з Аргентини, який воював за Україну. Іноземець абсолютно не розумів мови, але завжди плакав від цих емоцій. У такі хвилини зникають будь-які бар’єри між поколіннями чи статусами. Головним стає сакральний момент щирих людських обіймів. Це безцінний досвід емоційного зцілення.
Дрогобицькі діти-волонтери вже офіційно стали гордістю всієї країни. Спільнота встановила унікальний національний рекорд за кількістю благодійних заходів. Вони провели 321 виступ у різних християнських храмах для підтримки військовослужбовців ЗСУ. Рекордну серію зафіксували за тривалий період діяльності організації. Проєкт безперервно тривав від 18 лютого 2024 року до 29 березня 2026 року. Назар Бермес пишається досягненнями своїх маленьких друзів. Їхня спільна праця продовжує лікувати скалічені війною душі.
Залишити коментар